Казка є епічним твором усного або писемного походження про вигадані події, які під час слухання чи читання переживаються як реальні, хоча поза текстом сприймаються як неіснуючі. Визначення спирається на матеріали Енциклопедії сучасної України та української фольклористики і не залежить від того, про яку саме різновидність казки йдеться.
Плутанина навколо теми виникає не в самому визначенні, а в двох різних інструментах, якими казку прийнято описувати далі. Один каталогізує сюжети. Другий розбирає будову окремого твору. Українські джерела, включно з Вікіпедією, регулярно подають їх як два варіанти однієї класифікації, хоча це різні методи з різним предметом роботи.
Ознаки, за якими казку впізнають попри переклад і час
Фантастичність належить до обов’язкових ознак: дія відбувається у невизначеному часі й просторі, часто у формулі «тридев’яте царство, тридесята держава». Персонажі мають узагальнені імена або взагалі позбавлені імені, а дійсність і вимисел переплетені так, що читач приймає правила гри свідомо. Традиційні зачини та кінцівки закріплюють цю умовність: слухач заздалегідь знає, що перед ним вигадка.
До обов’язкових ознак належать також формульність композиції та наявність чарівних помічників або предметів у частині сюжетів. Завершення несе моральний висновок, хоча не завжди щасливе для всіх персонажів одразу. Морально-етична спрямованість відрізняє казку від чистого розважального оповідання, бо перемагає той, хто діє за прийнятими в громаді правилами.
Три типи казок за походженням і будовою
Українська фольклористика традиційно виділяє три типи. Казки про тварин найдавніші за походженням і пов’язані з тотемістичними уявленнями: головні персонажі тварини, а людина відіграє допоміжну роль або відсутня взагалі. Чарівні (героїко-фантастичні) казки мають однотипну структуру та стереотипну композицію: герой отримує завдання, здобуває чарівного помічника і долає перешкоду за його допомогою. Соціально-побутові (новелістичні) казки населені людьми різних станів, а герой перемагає розумом чи хитрістю без втручання магії.
Цей поділ на три типи стабільний у всіх переглянутих джерелах, від шкільних матеріалів ukrlit.net до Енциклопедії сучасної України. Розбіжності починаються далі, коли до цих трьох типів намагаються прикласти дві окремі системи опису, які вирішують різні задачі.
Класифікація Аарне-Томпсона-Утера: каталог сюжетів, а не структури
Фінський фольклорист Антті Аарне видав у 1910 році каталог «Verzeichnis der Märchentypen», який присвоював кожному повторюваному сюжету номер. Стіт Томпсон переклав і розширив систему англійською, а перегляд каталогу відбувся у 1928 і 1961 роках. У 2004 році Ганс-Йорг Утер випустив нову редакцію під назвою ATU. Вона налічує близько 2500 базових типів сюжету для казок Європи та Близького Сходу. Індекс відповідає на питання, який сюжет перед нами і чи зустрічався він раніше під іншою назвою. Про внутрішню будову тексту індекс не каже нічого.
| Діапазон номерів ATU | Категорія сюжетів |
|---|---|
| 1-299 | казки про тварин |
| 300-749 | чарівні казки |
| 750-849 | релігійні казки |
| 850-999 | побутові (новелістичні) казки |
| 1000-1199 | казки про дурного велетня чи чорта |
| 1200-1999 | анекдоти й жарти |
| 2000-2399 | формульні та кумулятивні казки |
Метод Проппа: будова однієї казки, а не каталог усіх
У тому самому 1928 році, коли вийшла перша редакція каталогу Томпсона, ленінградський фольклорист Володимир Пропп опублікував працю «Морфологія казки». Матеріалом для аналізу послужили сто казок зі збірки Олександра Афанасьєва. Усі вони належали до одного типу, чарівної казки. Пропп виділив 31 функцію дійової особи і показав, що вони йдуть у незмінному порядку від тексту до тексту, хоча конкретний твір використовує не всі функції одразу. Це синтагматичний аналіз послідовності подій усередині одного сюжету, а не спосіб розкласти весь масив казок по категоріях.
Різниця предметів пояснює, чому зіставляти два методи як варіанти однієї класифікації некоректно. ATU каталогізує, які сюжети існують у фольклорі різних народів. Пропп пояснює, з яких елементів складається один конкретний тип сюжету зсередини. Українська Вікіпедія у статті про казку подає «класифікацію за Проппом» як альтернативу до поділу за Аарне-Томпсоном. Серед проппівських категорій там названо «чарівні, кумулятивні, про тварин, побутові та небилиці», хоча сам Пропп такої класифікації не будував. Він розбирав будову тільки чарівних казок і жанр на групи не ділив.
Скільки чарівних казок насправді в каталозі ATU
Сума номерів за категоріями з таблиці вище дає приблизно 2400 позицій, що узгоджується із заявленими 2500 типами каталогу з урахуванням підномерів і літерних позначень усередині діапазонів. Чарівні казки, діапазон 300-749, займають 450 номерів, це близько 19% каталогу. Казки про тварин, діапазон 1-299, дають 299 номерів, приблизно 12%. Найбільшу частку, близько 33%, займають анекдоти й жарти в діапазоні 1200-1999, хоча в побутовій мові цей масив рідко називають казкою.
Розрахунок показує, що образ казки, який спадає на думку першим: Баба-яга, чарівні предмети, царство за тридев’ять земель, описує менш ніж п’яту частину каталогізованого корпусу. Побутове уявлення про жанр звужене до одного піджанру, тоді як найбільша за обсягом категорія каталогу до цього образу взагалі не належить.
Народна казка проти літературної: де проходить межа
Народна казка не має єдиного автора і фіксованого тексту: вона існує в багатьох варіантах, які записувачі фіксували в різний час і в різних регіонах. Літературна казка має конкретного автора і закріплений текст, хоча часто спирається на фольклорну традицію як на матеріал. Приклад з української літератури: «Фарбований лис» Івана Франка зі збірки «Коли ще звірі говорили». Сюжет побудований на традиції казки про тварин, але текст авторський, з чітко визначеним джерелом і незмінний від переказу до переказу.
Ця відмінність визначає, які методи опису взагалі застосовні до тексту. ATU і Пропп працюють з фольклорним матеріалом, зібраним у польових умовах, тому пряме накладання номера ATU чи проппівської функції на літературну казку завжди залишається умовним, оскільки в авторському тексті немає варіантів для порівняння.
Коли записали перші українські казки
За даними Енциклопедії сучасної України, перші письмові згадки українських народних казок належать до XVII століття, а систематичне збирання почалося значно пізніше. Пантелеймон Куліш видав збірку «Записки о Южной Руси» у 1856 році, а Іван Рудченко опублікував «Народные южнорусские сказки» у 1869 і 1870 роках двома випусками. Перед Першою світовою війною системну фіксацію вела Етнографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка, а з 1936 року дослідження продовжив академічний інститут фольклористики. Михайло Грушевський окремо визначив головні мотиви українських народних казок: космічні сили, образ змія, Кощія Безсмертного та родинні сюжети.
Міжнародний каталог ATU побудований на західноєвропейському й близькосхідному матеріалі і напряму не описує особливості східнослов’янських варіантів. Тому у 1979 році Лев Караг, Іван Березовський, Костянтин Кабашников і Микола Новиков видали «Порівняльний покажчик сюжетів: Східнослов’янська казка», який адаптував принципи Аарне-Томпсона до українського, російського та білоруського матеріалу і додав бібліографію із 154 позицій наявних покажчиків казок. Без цього окремого покажчика значна частина українських сюжетних варіантів у міжнародному каталозі просто не була б знайдена за номером.
Де жодна з класифікацій не працює
Обидва інструменти мають межі застосування, які варто називати прямо, а не замовчувати. Номер ATU присвоюється сюжету за повторюваністю мотивів у зафіксованому фольклорному матеріалі, тому новий авторський сюжет номера не отримує. Функції Проппа описують тільки чарівну казку: спроба застосувати ту саму сітку до казки про тварин чи побутової казки не відповідає матеріалу, на якому метод був побудований. Жодна із систем не оцінює художню якість тексту і не визначає, добра казка чи погана. Обидві лише впорядковують матеріал для порівняння між варіантами та регіонами.
